Стасюк Микола Михайлович
Повертаємо iм’я Миколи Стасюка

Але даремно шукати його iм’я в радянських енциклопедичних словниках і підручниках новітньої iсторії. Це ім’я, піддане анафемі за радянських часів, звикло у безвісті. І лише зараз, пробиваючись крізь товщу забуття, його ім’я та справи повертаються до нас, в омріяну Стасюком Вільну Україну. Пам’ять, що воскрешає...

Отже, народився Микола Михайлович 4 травня 1885 р. в Катеринославi (нинi Днiпро). Його батько, дворянин Михайло Стефанович Стасюков, був ветеринарним лiкарем. Маму звали Катерина Наумiвна. Обоє – православнi. Хлопчика охрестили 23 травня 1885 р. у Свято-Троїцькiй церквi Катеринослава. Хрещеними батьками стали Федiр Платонович Стасюков, колезький радник i Неонила Наумiвна Конопля, донька надвiрного радника. Схоже, що хреснi батьки М. Стасюка були його родичами, як по батькiвськiй, так i по материнськiй лiнiї. До речi, повiдомлена з петербурзького архiву дата народження М. Стасюка пiдтвердилась і матерiалами з держархiву Днiпропетровської областi, де збереглися метричнi книги за 1885 р.

24 серпня 1894 р. Микола Стасюк (як Стасюков) вступив до Катеринославського реального училища. З серпня 1891 р. це училище розташовувалося у власному примiщеннi на Проспектi, в будинку, спецiально збудованому для нього катеринославською мiською думою. Будинок зберiгся, в 1918 р. тут став працювати нововiдкритий Катеринославський унiверситет. У 1936 р. будинок реконструювали, додався четвертий поверх. Сучасна адреса в Днiпропетровську – пр. Д.І. Яворницького, 36. У 1902 р. директором училища став вiдомий дiяч одеської Громади Антiн Васильович Крижановський, який до того був викладачем Одеського реального училища. 

Подаючи в липнi 1902 р. заяву про вступ до Петербурзького гiрничого iнституту, М. Стасюк вказав таку свою катеринославську адресу: Заводська, 28. Нинi це вул. Виконкомiвська, 28 – будинок за цiєю адресою зберiгся i може вважатися однiєю з адрес М. Стасюка.

Стасюк належав спочатку до РУП, а потім був активним дiячем УПСР. Пiд час революцiї 1905–1907 рр. він організував на рідній Сiчеславщині селянськi спілки, за що був ув’язнений на початку 1908 р. У подальшому його засуджено на вiсім мiсяців, він перебував під наглядом полiцiї. Дописував у мiсцевий просвiтянський часопис «Днiпровi хвилi», де вже в першому номерi за 1910 р.  вмiщено його статтю: «Як представлено Україну на виставцi в Катеринославi». Справа в тому, що 1910 р. в Катеринославі проводилась обласна промислова сiльськогосподарська та кустарна виставка, де Стасюк разом із іншими просвiтянами завiдував продажем українських книжок.

Стасюк був добре знайомий із Дмитром Яворницьким. Збереглися два його листи до iсторика, в одному з яких вiн клопочеться про свого колегу по партії Iсаака Мазепу. Зокрема, в листі, датованому 18 березня 1908 р., говориться: «Тепер звертаюсь до Вас з великим проханням. Справа стоїть на слідуючому. Мій товариш універсант (по природничому відділу агрономічної секції) Iсаак Мазепа (чернігівець) подав прохання голові Катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-небудь агрономічну практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, радник університетського гурту українознавства, дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжжям з його історією зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався. Коли б на літо він здобув би практику у вашому земстві, то можна було б сподіватись, що після закінчення він здобуде і посаду. Тому звертаюсь до Вас з великим проханням, якщо для Вас це можливо, замовте тепле слiвце за мого товариша там, де слід». 

В iншому листі до Яворницького, датованому 15 листопада 1908 р., Стасюк клопотався про звільнення заарештованого товариша Феодосія Палянички, також майбутнього члена Центральної Ради. На конвертi рукою Яворницького зроблено надпис: «Лист політичного Миколи Стасюка, який укупі з Строменком сидить у тюрмі і якого я визволяв із неволі».

3-го жовтня 1910 р. в Олександро-Невській церкві Катеринослава (нині – Благовіщенська церква по вулиці Робочій, 3-Б) Микола Стасюк вінчався з Марією Іванівною Шевченко (1892–1937), слухачкою Київського комерційного інституту. У них народилося троє дітей – дочка Регіна, син Марко і дочка Галина.

 У грудні 1915 р. Стасюки жили в Києві по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, буд. № 83, кв. 3 (тепер вул. Саксаганського). Микола Стасюк довгi роки був студентом Петербурзького гірничого інституту, це підтверджується і спогадами Ол. Лотоцького, що він був «старим студентом». Ще 10 квітня 1910 р. М. Стасюк отримав свідоцтво інституту в тому, що він закінчив і склав увесь теоретичний курс наук із заводського розряду, який викладався в інституті, і для закінчення вишу йому необхідно було захистити проєкт з гідравліки та гiрничо-заводської механіки. Проте М. Стасюк, напевне, так і не захистив проєкту і диплому не дістав. У грудні 1915 р. М. Стасюк звертався до Петербурзького гірничого інституту з проханням видати йому особисті документи про середню освіту для вступу у Військово-інженерне училище.

 У квітні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд діячів українського села, на якому з метою здійснення аграрної реформи і реалізації національно-територіальної автономії було створено Українську селянську спілку. Стасюка обрали головою Тимчасового комітету спілки i делегували на всеукраїнський національний конгрес, що розпочався одразу ж після з’їзду діячів українського села. 

На І Всеросійському селянському з’їзді, як свідчить довідник діячів Української Центральної Ради, виданий у Києві 1998 р., Стасюк увійшов до складу ЦК Селянської спілки i був обраний товаришем голови. Зi створенням генерального Секретаріату (уряду) України 15 червня 1917 р. кандидатуру Стасюка затверджено на посаді генерального секретаря (міністра) харчових справ, яку він обіймав в уряді Винниченка до серпня. За дорученням Малої Ради у серпні 1917-го він увійшов до комісії з розроблення плану заходів для негайного подолання продовольчої кризи. 

Вiдомий український політичний діяч, кооператор і публіцист, член уряду в кількох кабінетах Микола Ковалевський (1892–1957) у книзі спогадів «При джерелах боротьби» дав таку характеристику своєму колезі Миколі Стасюку: «З усіх членів уряду Микола Стасюк мав найменш “міністерський” вигляд. Це була людина досить висока на зріст, сильної будови зі скуйовдженим чорним волоссям, яке було досить рідким і з якого виглядала велика лисина. З-під густих чорних брів іскрилися темнокарі очі, що надавали широкому обличчю дуже живий колорит експансивної і динамічної натури. Микола Стасюк був дуже неврівноважений і брав кожну справу дуже близько до серця, не визнаючи холодного підпорядкування справ певному поділу відповідно до їх значення. Висновки він робив дуже швидко і не завжди ці висновки були вірні. На свій зовнішній вигляд він не звертав жодної уваги, одяг його був занедбаний і в цій справі на нього ніяк не можна було вплинути. Микола Стасюк був один з найвидатніших провідників Всеукраїнської Селянської Спілки. В селянській і кооперативній праці він був першорядним організатором. Проте кооперативні методи мало надавалися для праці в уряді. Великою позитивною рисою Миколи Стасюка була його здібність передбачати плани ворожих нам російських груп і партій. В багатьох справах він перший сигналізував про наміри російського командування на Південнозахідному фронті або про плани петроградського Тимчасового уряду, скеровані проти України. Ця інтуїція і здібність передбачати були надзвичайно корисними для нашої справи».

Михайло Грушевський, не дуже щедрий на позитивні оцінки людей зі свого політичного оточення, і про Стасюка висловлювався різко й неприхильно. У «Споминах», опублікованих С. Білоконем у 1988–1989 рр. на сторінках часопису «Київ» і звідтоді, здається, так і не перевиданих окремим виданням, Михайло Сергійович писав, що оскільки він стояв на чолі Центральної Ради, то вважав за потрібне лишатися безпартійним. А не бувши партійним в тім часі, вiн не знав ближче різних течiй та їхньої боротьби, проте «нтересуючись есерівством, як руховою силою селянства». За визнанням Грушевського, він стояв ближче до тієї групи в партії українських есерів, що працювала в «Селянській спілці», – до Миколи Ковалевського і Аркадія Степаненка і знав, «що лівиця, або “лівики-півники”, як їх прозивав Стасюк, на сю близькість “селянського крила” партії до мене – дивились кривим оком...» 

У вересні 1917-го до Грушевського приходили Степаненко зi Стасюком і сказали йому, що їхні товариші хотіли б бачити Грушевського на чолі виборчого списку «Селянської спілки» при виборах до Всеросійських Установчих зборів, але було б краще, якби він виступав як член їхньої партії. Грушевський повторив, що він симпатизує партії, але поки очолює Центральну Раду, воліє утриматися від членства в нiй. Але не заперечуватиме якщо його ім’я поставлять в список «Селянської спілки». «Стасюк натякнув, – писав Грушевський, – що у них на сім пунктів певні труднощі, котрі вони сподіваються в найгіршім разі перебороти, але краще було б їх оминути». I потім Грушевський дає Стасюкові ту незугарну характеристику, в якій вчуваються міжпартійні чвари, котрі й стали причи¬ною поразки української національної революції: «Головним виборчим махером був Стасюк. Його тішила як спорт, власне, ся махерська, шельмовська форма. Вiн був аматор сильних, брутальних форм боротьби; його груба (...) фiзiя вимагала й руху фiзичного, сильного, не просто темпераментного. З захопленням він оповiдав, якими незвичайними штуками вiн добився того, що есерiвська...» (на жаль, на цьому мiсцi спомини Грушевського уриваються).

Пiсля того, як в Україні у 1918 р. здійснився гетьманський переворот, Стасюк повернувся до кооперативної діяльності. Під його керівництвом у Києві було організовано «Книгоспілку» – видавництво, яке публікувало художні твори, наукову літературу та шкільні підручники. 

І такий «негероїчний спогад» про Миколу Стасюка, на наш погляд, теж не варто замовчувати, якщо ми хочемо видобути з непам’яті живий неканонiзований людський образ нашого героя. 

За часів Директорії УНР Стасюк працював начальником постачання Армії УНР у Кам’янцi-Подiльському. Емігрував, але у 1920-х рр. по¬вернувся в Україну. Микола Стасюк став працювати у Всеукраїнській Академії Наук як співробітник із окремих доручень. Редагував кооперативні видання у Харкові, працював у Всеукраїнській спілці сiльськогосподарських кооперацій «Сільський господар». Співробітничав з Панасом Петровичем Любченком, який у 1922–1926 рр. очолював правління сільськогосподарської кооперації України. Свого часу Любченко був членом генерального військового комітету Центральної Ради, звідки i пішло, мабуть, знайомство Стасюка з ним. Як відомо, пізніше Любченко став генсеком ЦК КП(б)У i Головою Раднаркому України. А ще пізніше став жертвою тоталітарної системи. 

Події визвольних змагань в Україні 1917–1920 рр., безпосередня участь у них Стасюка представлена в його мемуарах «На межі божевілля». Авторові довелось пережити низку не лише радісних днів, але й зіткнутися з трагічними обставинами, віч-на-віч зустрітись зі смертю. У своїх мемуарах Стасюк зiзнається, що двічі в житті пережив панічний страх, перший раз 1919 р. в Фастові, коли на пероні вокзалу п’яна матросня витягала з вагонів пасажирів і тут же їх розстрілювала. Другий раз – у 1930 р. у катівнях ДПУ.

Життя, громадська та літературно-творча діяльність Стасюка в 1930–40-х рр. ще чекає на свого неупередженого дослідника. Тут все ще багато «білих плям». Окремі факти його бiографiї ще належить обгрунтувати відповідними архівними документами.

Стасюка заарештували у лютому 1930 р. У застінках НКВС йому довелось пізнати весь арсенал фізичних i психічних наруг, беззаконня і сваволю слідчих. Детальну розповiдь про це читач знайде у вiдповідних розділах мемуарів Миколи Михайловича «На межі божевiлля». Вiн постав перед судом у справi так званого «Українського нацiонального центру». Десятирічний термін ув’язнення Стасюк відбував на лісоповалі в Карелії, у Мідногірській колонiї посиленого режиму, на будівництвi та комбінаті Бiломорсько-Балтiйського каналу. Але навіть у тих нелюдських умовах проявився iнженерний, організаційний i педагогiчний хист Стасюка. Призначений організатором робіт на однiй із дiльниць будови, він зумів об’єднати навколо себе «зеків», навіть кримінальних злочинів, запалити в їхніх душах вогник надії, потреби допомагати один одному, витягувати з лабет смертi тих, хто вже втратив подобу людини. Навіть Луб’янка зацiкавилася «досвідом», для вивчення його прислала з Москви свого спiвробiтника. I як наслiдок, Стасюк був... ізольований, його відправили чорноробом на іншу, ще важчу дiльницю.

Але, як би там не було, вiдбувши десять років каторги, Стасюк вийшов на «волю». Йому заборонили жити в столиці та у великих містах. Ось чому 1940 р. йому дозволили поселитися під пильним наглядом «органів» у провiнцiйному Маріуполі на Донеччинi. І «роботу» знайшли відповідну – нічного сторожа у міському парку культури та вiдпочинку. Хто з городян тоді міг уявити, що цей немічний чоловік, скорiше схожий на жебрака у похилому вiцi, є визначний дiяч визвольних змагань в Українi 1917–1920 рр.

З початком війни i приходом у жовтні 1941 р. у Маріуполь нiмецьких військ багато що прояснилось. Стасюк виходить із затінку. Під час реєстрацiї на біржі праці, коли виявилась досить таки неординарна біографія Стасюка, йому була запропонована посада редактора україномовної міської «Марiупольської газети» (згодом вона стала iменуватись «Марiюпiльською газетою»). Стасюк дав згоду і вже 10 листопада 1941 р. пiдписував «Маріупольську газету» як вiдповідальний редактор.

У 1991 р. Стахiв, що зараз мешкає у США, приїжджав до Горлiвки. Журналiстам мiсцевих газет вiн дав кiлька iнтерв’ю, в яких неодноразово наголошував, що маріупольське самостійницьке пiдпiлля було чи не найбільшим на Донбасі, воно нараховувало близько 300 чоловiк. «Маріупольська група, – пригадував Стахів, – була найсильнішою. У Маріуполі (важко було у це повірити!) уцілів після більшовицького терору колишній член Центральної Ради, навіть міністр її Микола Стасюк».

Як розповідають старожили, в окупованому Марiуполi час від часу розповсюджувались листівки, які закінчувались закликом: «Вступайте в наші загони для боротьби з німцями! Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!”». На приватній квартирі у будинку № 22 по вулицi К. Лiбкнехта (зараз вулиця Митрополитська) оунівці обладнали сховище зброї. Тут же зберiгались чистi бланки документiв – посвiдчення особи i перепустки, а також печатки i штампи нiмецьких установ.

 

Керована Стасюком «Марiупольська газета», хоч i в умовах жорстокої гiтлерiвської цензури, послiдовно проводила самостiйницьку лiнiю, з номера в номер публiкувала матерiали з iсторiї, лiтератури i культури України. Iсторичнi подiї висвiтлювались з позицiй теорiї М. Грушевського. У своїй першiй розлогiй публiкацiї «Професор Михайло Грушевський» Стасюк детально виклав суть теорiї вченого, окреслив значення його наукової спадщини. У груднi 1941 р. в статтi «Вiд слiв до дiла» Стасюк писав: «Прийшло нiмецьке вiйсько – впала ненависна влада бiльшовикiв. Для марiупольцiв вiдкрилася широка можливiсть самим, з своєї волi будувати своє життя: багатiти й пiднiмати добробут народних мас, українську культуру». Однак, пише Стасюк, рожевi надiї за 50 днiв вiдлетiли. Марiупольцi живуть чорними думками: де взяти харчi, чим нагодувати малих дiтей, де знайти роботу дорослим, коли можна буде вiдправити до школи пiдлiткiв. «Над Марiуполем чорною хмарою нависла загроза голоду, хоч на селi доволi харчiв для себе й мiста».

Ми так детально переказали основнi положення статтi Стасюка «Вiд слiв до дiла» тому, що вона є дуже важливою для розумiння тiєї еволюцiї, яку пройшов автор i гурт, що об’єднався навколо нього, – вiд упевненостi, що гiтлерiвцi дадуть Українi незалежнiсть, до думки про необхiднiсть боротьби з фашистськими окупантами. Сувора дiйснiсть була жорстоким учителем, вона переконувала оунiвцiв, що треба рахуватися з реальнiстю.

16 серпня 1942 р. «Маріупольська газета» вмістила таке оголошення: «У п’ятницю, 21 серпня, о 17 год. 30 хв., у примiщенні “Просвіти”... відбудуться об’єднані збори мовно-літературної та iсторико-етнографічної секції. Письменник Микола Стасюк прочитає уривки з мемуарів “На межі божевілля”, після чого відбудуться обговорення твору. Окремі глави мемуарів друкуються в нашій газеті, починаючи з № 105».

На жаль, мемуари Стасюка так i не дійшли до читача. Причини цього стануть зрозумілі трохи пізніше. У нашому розпорядженні є лише п’ятнадцять уривків, які були оприлюднені «Маріупольською газетою» з серпня по жовтень 1942 р. Але навіть вони дають право твердити: «На межі божевілля» Стасюка – це своєрідна предтеча «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженiцина. Розповідь Стасюка про поневіряння у застінках ЧК i НКВС, у таборах «архіпелагу» своєю конкретністю i художністю мало чим поступаються творові Солженiцина. 

Китайці клали людину під дзвін і починали дзвонити, поки на якийсь там день людина, не витримавши безперервного напруження слуху, помирала. Тут робили інакше. Тут діяли не на органи слуху, а на інтелект. Діяли методами невропатології, оберненими в свою протилежність. Людину обвинувачували в явно абсурдних речах. Її примушували визнати те, проти чого поставав розум, сумління, звичні уявлення, усталені поняття. 

Тому залишається лише жалкувати, що ми сьогодні маємо справу лише з окремими уривками мемуарів Стасюка загальним обсягом не більше двох друко¬ваних аркушів. Повний текст мемуарів, скоріш за все, втрачений назавжди. Не вцілів жоден з тих, хто міг брати участь у їх серпневому обговоренні. 

Як встановив марiупольський краєзнавець Павло Мазур, якому я вдячний за допомогу в роботi, перша вистава в театрі відбулась 16 листопада 1941 р. У березні наступного року театрові було надано iм’я Тараса Шевченка. В його репертуарі були «Наталка Полтавка» Котляревського, «Наймичка» Карпенка-Карого, «Пошились у дурнi» Кропивницького, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.

З 12 грудня 1942 р iм’я Стасюка як редактора «Маріупольської газети» зникає з її сторінок. Тоді ж у Маріуполі розпочались масовi арешти членів антифашистського підпілля ОУН. Передусім гестапо арештувало керівництво організації – Стасюка, Жежуру, Авраменка-Iрія, Болгарського, Гайдара, Бондаренка та iнших.

Розпочались дні i ночі моторошного слідства. Здавалось, що для всіх настав кінець. Але навіть у такій безнадії може трапитись чудо.

Цей епізод став відомий вже в наш час з протоколів допиту Авраменка. Справа у тім, що він був арештований у селi Широке 24 червня 1944 р. співробітниками Маріупольського міського відділу НКВС. За вироком трибуналу військ НКВС Сталінської (Донецької) області 17 жовтня 1944 р. він був розстріляний «за те, що, проживаючи в окупованому німецько-фашистськими військами Маріуполі.., вступив в ОУН бандерівського напряму, організував товариство “Просвіта” і був його головою, очолював міський театр...». 11 березня 1994 року прокуратура Донецької сбластi посмертно реабілітувала Авраменка-Iрiя за відсутнiстю у його діях складу злочину.